«ГЕРОЇ»

театральний фільм проєкту

«Сліди тих, що вижили

або Герої мого дитинства»

“Герої”— це проєкт про те, як українські та німецькі підлітки досліджували тему Холокосту та Концтаборів.

Більше інформації — ТУТ.

Проєкт “Сліди тих, що вижили або Герої мого дитинства” (“Spuren des Überlebens oder die Helden meiner Kindheit”) реалізується у програмі “MEET UP! Youth for Partnership“ за підтримки Фонду “Пам'ять, відповідальність і майбутнє” (EVZ) Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

ГЕРОЇ


[Співає “Fly Me to the Moon”]

Коли ми сиділи там, виходить, на тій сцені, разом з іншими, то й тут сиділи люди. Ми буквально кожні кілька хвилин чули схлипи. Вони не закінчувалися. Вони були, скажімо так, ніби мелодія, що розливалася усією залою. Це не те ж саме, як виступати, типу, на репетиціях на порожню залу. Це інше. Воно відчувається інакше.

Мене лякають історії, які… більш за все ті, що розповідають діти, які там стоять. Я мало що чула, але коли вчиталася у сценарій, і коли я чула, як це передавали діти — я була шокована. Один з дітей, який за сумісництвом хлопчик, розповідав про жінку, яка вколювала дітям різні препарати, тестувала, щоб цим лікувати солдатів. При цьому вона була ніби садисткою, і вона могла побити дитину до напівсмерті, і накачувати її потім якимись препаратами. Це дуже складний діалог. І це дитина так розповідає, ніби не розуміє цього. Тобто він розповідає, типу: дітей вели з такою й такою групою крові і вони різко зникали. Тобто, ніби він навіть не бачив цього. Але люди розуміють, що там сталося.

[Співає Нігун — єврейський наспів без слів]

Наша вистава про людей, які потрапили у концтабори та загинули там. Вони грали у оркестрі й за наказом одного з цієї, ну, так би мовити, музичної групи, можна так сказати, вбивали по черзі. І вони повинні були продовжувати гру. І виходить, їм не можна було зупинятися.

Мені якось ніяково стає, бо люди були такі жорстокі. Та й зараз, звичайно, не краще, але тоді було все набагато гірше. Зараз люди теж вбивають та влаштовують війни і таке подібне, от. Певною мірою, так, розумію, можливо, у цьому є якась потреба, але просто якось історія, по суті, починає потроху повторюватися. І ось: війна вбиває людей… і знову.

[Співає Нігун — єврейський наспів без слів]

У танці ми починаємо виповзати. Ми піднімаємось — нас розстрілюють. Потім ми знову встаємо — нас знову розстрілюють. Ми встаємо і починаємо танцювати. І ось починається цей звук розстрілів і так, ніби наяву це відбувається, ніби це реально нас розстрілюють.

Ну, я згадала, як, коли я почула у дворі перші постріли, я побігла тоді додому. Мені мама з балкону кричала: Варя, Настя, швидше додому! Мені ще у двері ніхто не відповідав. Вибігла сусідка, яка почула наші крики, вона відкрила нам двері, і ми зі всієї швидкості побігли на наш поверх. Я згадую, як ми сиділи у підвалі кілька днів. Було дуже страшно. Як тато із моєю сестрою ходили додому пішки зі старої Миколаївки за речами, і я боялася, що вони не повернуться.

[Співає Нігун — єврейський наспів без слів]

Не знаю… Для мене найстрашніше, що може статися з дівчиною в Миколаївці, це навіть не смерть, а відчувати себе жахливо впродовж усього свого життя. Особливо, коли дівчину принижують, булять та ображають. Бо той біль, який завдає людина навіть єдиним словом чи дією, цей біль залишається у дівчини в серці назавжди. Ти починаєш міркувати, накручувати себе: можливо, зі мною дійсно щось не так? Можливо, я дійсно якась не така людина? Можливо, я взагалі не гідна життя?

Якщо брати у аналогії, то є фізичне, а є психологічне насилля, але також я не думаю, що це якось відрізняється за рівнем болю. Бо люди, які пережили концтабори, вони відчували як фізичний, так і психологічний біль. І це неймовірно жахливо. І я розумію, що це навіть не можна порівнювати зі смертю.

[Співає Нігун — єврейський наспів без слів]

Коли у нас був урок історії, Ольга Геннадіївна сказала, що ось, бо у нас свято 9-те травня, ми хотіли б зробити якийсь, ну, ніби проєкт. І коли вона розказувала історію, я зрозуміла, що на 100% там братиму участь, бо мені цього дуже хотілося. Дуже.

В цілому, спробувати, відчути всі ці емоції, передати все це людям. Мені було дуже страшно, і я ще довго не могла відійти від усіх цих історій. Люди знущалися над такими ж, як і вони самі. Тобто фашисти вбивали, били, розстрілювали таких же як і вони, по суті. І як так можна бути такими жорстокими? Дуже жорстокими. Я не знаю, що у них було в головах, коли вони все це робили. Тобто, ну, наскільки це треба бути… не знаю, ну, можливо егоїстом якимось? Я не знаю, як підібрати це слово.

[Співає “Пам’ятаємо” (“До вагонів!”)]

Навіщо ви це робите!
Ну, навіщо? Що ви хочете цим довести? Ви ж нічого не досягнете. Воно буде також довго продовжуватися. Ви вб’єте ще більше життів, які могли любити, жити, насолоджуватися, щось робити, щось створювати. І ви б самі могли жити спокійно. У спокійному світі, де немає цих… де немає цієї війни. Бо її можна вирішити мирним шляхом. Навчіться, будь ласка, розмовляти та знаходити вихід із таких ситуацій. Не треба цього робити! Це не варте всього того, що відбувалося. Припиніть це робити!

Так, сон помню, який мені приснився, як погрузили нас у вагони: що я сплю на печі. Видно, согрілася там. Солома наслана у вагонах и ми, ото, як цуценята там. Представляєте, діти не миті, не купані… Ой, вообще, вообще. Короста напала сєра та вонюча — ужас! Сєрой повимазувані. Ну, в общєм, пройшло все і хорошо кончилось.

[Співає Нігун — єврейський наспів без слів]



Проєкт “Сліди тих, що вижили або Герої мого дитинства” (“Spuren des Überlebens oder die Helden meiner Kindheit”) реалізується у програмі “MEET UP! Youth for Partnership“ за підтримки Фонду “Пам'ять, відповідальність і майбутнє” (EVZ) Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
Made on
Tilda