Ден Гуменний
ВОЛИНСЬКА ІСТОРІЯ
театральний текст про прощення
Дуже хуйово починати театральний текст зі слів
«Добрий день!». Мій друг Ден називає це
«пропуском ходу».
(пауза)Добрий день! Мене звати Георг, мені 45 років і я справжній німець. Я люблю німецький футбол, іспанську кухню та іспанське вино. 17 років я жив у Росії. Я театральний режисер. Моя наречена — росіянка. Разом ми працюємо на сході України — там, де триває війна. Ми багато працюємо з дітьми, і я їх дуже люблю, але, чесно кажучи, вони вже трохи заїбали. От… Мої батьки — учні Йозефа Бойса. Один мій дідусь — офіцер СС. Інший — єврей. Точніше, я думав, що єврей.
Як бачите, моє життя і так не просте. А у 2020 році стало ще гірше. У світі сталася пандемія COVID-19. Моя наречена Настя полетіла, як ми думали,
«на тиждень». І я на півроку залишився один.
Я не міг навідатися до стареньких батьків — вони у групі ризику. Якщо у мами Корона — вона точно помре. Я залишився реально один. Подружився із качечками на озері. І навіть зняв про них маленький репортаж. Закінчилося тим, що я заговорив з касиром Альді-Маркета, бо шість тижнів не спілкувався з живою людиною.
Головне — не з'їхати з глузду. Тому я багато гуляв. Я гуляв улюбленим парком, недалеко від дому, де минало моє дитинство. Я більше двадцяти років тут не був.
Тут є мій особливий друг — моє чарівне дерево: до нього я ходив, коли треба було подумати про щось важливе. Я знав, що воно підтримає і дасть гарну пораду.
Я підійшов до нього, і раптом з-за дерева з'явився маленький хлопчик — він був дуже схожим на мене у дев'ять років.
“Я — твій дідусь, ходім зі мною!”З’явився він просто так. Я не засинав і не втрачав свідомості, не вживав алкоголь або наркотики. Мій друг Ден сказав, що це — казка, а час та простір — квантові, тому не вийобуйся: події можуть
“просто траплятися”. Дідусь просто з'явився біля мого дерева. І просто запропонував піти з ним.
“Куди?” — Спитав я Дідуся.
“Додому!”Куди
“додому”, Діду? Ти залишив нам два зовсім різних свідоцтва про народження. Через це ти вже став героєм однієї моєї вистави.
- Я думав, ти єврей, який народився у маленькому селищі в Угорщині?
- Вибач, Георгу, але я — українець.
- Блять! — Це все, що я зміг відповісти.
Ще й цього мені не вистачало! Я сказав дідусеві, що хотів би відпочити від України. А він відповів:
“Окей, давай ти сам подивишся, поговориш з людьми і вирішиш? Якщо “ні” — я даю тобі право більше туди не їздити!”“
От шельма! — Подумав я, а вголос сказав:
окей, Діду!”
(пауза)Одразу ж він показав мені село, у якому народився. Називалося воно
“Баранівка”. Незважаючи на таку назву, тут зовсім немає баранів, але була колись велика молочна ферма. Вздовж поля стояли сараї з коровами, і в них працювали гарні пишні жінки з великими грудьми.
Тепер вздовж поля — траса, якою контрабандисти та сільські бабки-прочанки возять папіроси в Польщу. Сімдесят сім років тому неподалік цих місць сталася Історія, яка українською називається
“Волинська Трагедія”, а польською —
“Rzeź wołyńska”. Волинська Різанина. Етнічні чистки. Українці вбивали поляків, поляки — українців, радянські партизани — тих та інших, а примирити всіх намагалися нацисти.
- Блять, Діду! Що це за країна така, де найпритомніші — це нацисти?
- Підем вип’ємо? Я знаю тут одне чудове місце, — мудро запропонував він.
(пауза)Ми дісталися
"Ейви" пізно вночі. Колись — хоральна Синагога, потім — зерносховище, пізніше — сільський клуб, спортзал та виборча дільниця, а тепер — придорожній бар. Улюблене місце контрабандистів, прочан, святих і всякої нечисті.
- Наврядчи тут є вино з іспанської Ріохи. Що замовлятимемо? Каррі-вурст та баварське пиво?
- А ти не занадто маленький для цього? — Спитав я Дідуся і замовив смажену курку з картоплею фрі, — пам'ятаєш, як потай від мами я носив тобі курку до будинку престарілих?
До нас підійшов Офіціант із тяжким відбитком філологічного факультету на обличчі. Він говорив з нами українською, ми з ним — німецькою, але, як у казках та голлівудських фільмах, ми розуміли один одного.
Я зробив замовлення і Офіціант легко розпізнав у мені іноземця. “
Забирайся геть, чужинець, тут господар — українець! — Подумав він, а вголос сказав:
Вам до картоплі кетчуп чи майонез?”- І ще борщ з горілкою, — нахабно додав Дідусь, — я дуже люблю ваш борщ!
- Любити наш борщ — це колоніалізм! — Вибухнув Офіціант. — Хвалити українців за мелодійну мову — колоніалізм! Захоплюватися тим, як гарно ми співаємо — колоніалізм. Ми дуже по-різному співаємо. Я лише напідпитку співаю, і то погано. Ви справді вважаєте, що вся українська нація — це зграя співочих птахів?
“
Зараз він ще Гоголя та Булгакова згадає, — подумав Дідусь, а вголос сказав:
вибачте..."
- Наробили хуйні, а тепер вибачаєтесь? Раніше треба було думати! Спочатку — думати, а потім — говорити. Ви б ще сказали, що у нас жінки красиві! Приїжджаєте сюди заради сексу та борщу. Одружуєтесь з українками, а потім ситі та вдоволені підтримуєте будівництво “Північного Потоку-2”.
Офіціант ще довго говорив про колоніалізм, але Дідуся цей монолог схилив до сну. Йому не дуже цікаво про геополітику. Він хоч і дідусь, але маленький хлопчик.
“Вибачте, що перебиваю: а де тут можна відпочити?” — Спитав я Офіціанта. Його очі загорілися. Він повів мене до східної стіни: колись тут був ковчег, а тепер — шикарна червона кімната.
“Навіщо такий великий номер?”- Для гарного сексу потрібно багато місця. Ходи зі мною, тут є багато цікавинок: кайданки всілякі, батоги. Це номер гіперсексілюкс! Я сам тут пожив би не один місяць. Номер можна зняти на всю ніч. А за додаткову плату — я тебе відшмагаю. Хочеш?
Ні, не так сильно я скучив за людьми. І Настя мене на зрозуміє. Я одразу, скажімо так,
“хутко втік” до зали, де мій Дідусь мирно сопів на дерев'яній лавці.
- Який гарненький хлопчик! — Звернулася до мене Бабуся за сусіднім столиком. — Це твій син? Твоє обличчя мені здається знайомим…
- Можливо, ви бачили мої вистави?
- Ні, я не люблю театр…
Вона помовчала трохи, а потім сказала:
- Ти нагадав мені гарненьких хлопчиків, що прийшли сюди під час війни. Вони були такі чисті. І горілкою від них майже не пахло. Форма така чорна, що аж блищить на сонці. Ці біляві хлопчики прогнали чорнобрових брудних хлопчиків з портретами Сталіна та тяжким перегаром. Вони нас захищали. І я відчувала якесь нове життя. Що все тепер буде добре. Ці біляві хлопчики були такі добрі. Я відчуваю, що і ти — добрий. Коли мене до Німеччини дояркою забрали, у мене хазяїн був добрий, і син його такий добрий-добрий. Може, ти його онук?
“
Я онук ось цього дідуся, — незграбно відповів я, а Українська Бабуся злякано зиркнула на мене і перехрестилася про всяк випадок.
- Щиро хрестись та кланяйся, бабо! — Заволав з-за столу в кутку Дід у Чорній Сукні. — Тільки б-г врятує тебе, тільки б-г і товариш Сталін! Сталін святим був! Він швидко тут навів би лад, а то розпустилися!
П’яно хитаючись він шкутильгав до нашого столика:
- Який чистенький хлопчик, можно я його погладжу?
- Не чіпай Дідуся, бо вб’ю!
Я різко підхопився. З несподіванки мій Дідусь прокинувся й розгублено крутив очима, а Дід у Чорній Сукні виставив проти мене ікону. На іконі був Сталін. “Їбать!” Наш Офіціант виявився більш стійким до постмодернізму — він підхопив п'яницю під руки та повів до ковчегу.
“Хай проспиться!” — хитро підморгнув мені та ввімкнув голосніше “музику, ніби із фільмів Девіда Лінча”. А потім з червоної кімнати залунав стогін та хлескіт батогів. Сподіваюсь, це було щире каяття, а не те, що пропонував мені Офіціант.
Мій Дідусь спросоння все ще не міг отямитися. “
Нащо ви хлопчика налякали! — Зробила мені зауваження з-за сусіднього столика Бабуся Польська. —
Ви українці — дуже агресивна нація! Я вас боюся…”
“Вибачте...” — якось незграбно прошепотів я. Бабуся Польська зневажливо подивилася на мене, а потім сказала:
- Літом 41го згорів наш сарай. Тато поїхав під Краків охоронцем працювати — і нікому було ремонтувати. Я дуже того сараю боялася. А за кілька років до нашого класу новенька з Волині переїхала. Така дівчинка норовлива, лише не розмовляє. Ми з нею без слів подружилися. І лазили у той сарай. Я просила її: розкажи про свій дім. Вона малювала крейдою будиночок. “Розкажи про батьків!” — вона малювала двох чоловічків. У хустці — мама, а в окулярах — тато. Якось я спитала: чому ти поїхала? Вона зблідла і почала малювати. Спочатку чорним — чоловічків на шибеницях, а інших чоловічків — з рушницями. А потім червоним — багато крові. “Українці,” — підписала вона. Я з тих пір українців боюсь. Я їх ніколи не бачила, але так і уявляю: чорні чоловічки з рушницями.
(пауза)Вона випила чарку з нашого столу, закусила картоплею та продовжила:
- А нещодавно онук хотів мені подарунок зробити — відремонтувати той сарай. І найняв робітника. Українця. І жах не закінчується. Найстрашніше, що я зазнала від росіян — це депортація. Мій дідусь помер у Сибіру. Але ці “бандерівці” — страшніші за росіян. Я вночі прокидаюся і мені треба впевнитись, що сім'я у безпеці, що українці не підкрадаються до нашого будинку, щоб спалити нас живцем.
Я не фашистка, але нехай би вони повбивали один одного. Мені так легше. І я дуже боюся за свій новий сарай…“Сарай? Ви сказали “сарай”? — До нашого столика підкотився маленький чоловічок на коротких ніжках, на вигляд — типовий Німецький Політик. Він відрекомендувався, але через голосну музику було не розібрати. Якесь слово на “ге”: чи то
“гауптман”, чи
“гауланд”, чи
“гауляйтер”:
- Я дуже люблю сараї. У мене з ними пов'язані лише хороші спогади. У мого дідуся було багато сараїв. І в них працювало багато доярок з великими грудьми. Від них пахло молоком та хлібом. Я любив піддивлятися, як вони доять корів. Одного разу доярка, яка погано розмовляла німецькою, взяла мою руку й поклала собі на груди. А потім — нижче і нижче. А потім ми з нею солодко трахалися. З тих пір я дуже люблю сараї. А українські сараї дуже схожі на сараї з мого дитинства.
Я з великою повагою ставлюсь до українських сараїв. І я надзвичайно стурбований, що частину сараїв у вас відібрали сусіди. У мене від цього мігрень починається. Доводиться брати додаткову відпустку і їхати до моря.Я дуже полюбив Україну за сараї. Колись я започаткую велику грантову програму на відновлення українських сараїв. Тому що у сараях має бути життя!“А як ви ставитесь до “Північного Потоку-2”? — Звернулась до нього з-за сусіднього столика Німецька Бабуся. Німецький Політик схопився за голову:
“Знову мігрень починається!” Як непомітно з'явився — так непомітно і зник. А Німецька Бабуся випила горілки і сказала:
- Я не можу нести за нього відповідальність. За Гітлера і Холокост — можу. А за цих “надзвичайно стурбованих” — ні. Бо Гітлер і Холокост — це був мій вибір, а цих я не обирала. Коли у 45му радянські солдати згвалтували мене — це не був мій вибір.
Сучасні німці — онуки та правнуки згвалтованих бабусь. Я ніколи не пробачу того українського хлопчика. Всіх тих хлопчиків. Вони лишали війну в мені. І всі ми — діти війни. Я ненавиджу своїх чорнобрових дітей та онуків.Німецька Бабуся затихла. Її обійняла Українська Бабуся. А їх обох — Польська. Ми з Дідусем чекали, що зараз відкриється істина, яка змінить все, але Бабусі лише сказали: “Ми не вміємо пробачати. У нас коротка пам’ять. Ми просто забуваємо”.(пауза)Я так і не зробив вибір. Як я можу повернутися до України? І як можу не повертатися? Для театрального тексту такий фінал — це погано. Але це і є життя. Воно таке… Інколи варто дозволити собі “пропустити хід”.
(пауза)Загорявся світанок, у "Ейві" грала ”сумна музика, ніби на титрах голлівудських фільмів”. Я їв холодний борщ і думав:
Дуже складно пробачити, коли двері газової камери зачиняються за тобою. Але є ще три хвилини, щоб пробачити — допоки газ не пішов трубами, а горлом не пішла кров. Є лише три хвилини, щоб пробачити.
Я читав багато філософських книжок про прощення. Я читав Біблію — і б-г не простив Адама і Єву, не простив Содом та Гоморру, не простив людей перед Потопом та людей після Потопу. Для цього проєкту я шукав історію, як маленька єврейська бабуся пробачила своїх катів, а маленька польська та маленька українська — пробачили одна одну. Я шукав і не знайшов.
Мій друг Ден запитав, чи можу я пробачити своїх дідусів: того, який служив у Гестапо і носив черепа на погонах; і того, який єврей і все життя приховував від мене, що він (можливо!) — польський українець?
“Це інше,” — відповів я Дену.
Чи можу я пробачити?
Діду, можливо мандрівку варто було починати лише заради цього?
Мій Дідусь помахав рукою, махнув чарку горілки та побіг від Синагоги у бік світанку. У небі зникали останні зірки. Певно, лише вони вміють пробачати, тому що водночас бачать вогні над Берліном та зірки над Кремлем, салют над Варшавою та “гради” над прифронтовою Попасною на сході України.
І я повернувся додому. А зранку прилетіла Настя. І життя моє стало трішечки кращим. І ми пішли до парку вдвох:
- Діду, хочеш я познайомлю тебе з Настею? Діду, де ти?
(2020-2021 рр.)
